Історія Норманської Демократичної Республіки починається 10 серпня 1974 року, коли на півночі королівства Сільванія, що переживало владну кризу та жителі якого знемагали від високих податків і безправ'я, група рішучих військових на чолі з великим лідером, генералом Ернестом Гечеварою, підняла збройне повстання, що за кілька днів переросло в народну революцію.

17 серпня 1974 року, військам Гечевари вдалося відбити всі атаки королівської армії, під містом Ендомом, а також відкинути ворога до кордону Центральної провінції Сільванії. У бою за Ендом, генерал Гечевара був смертельно поранений.

23 серпня 1974 року в місті Азур губернатори всіх колишніх північних провінцій Сільванії підписують Декларацію незалежності і проголошують Норманську Демократичну Республіку. Міжнародна громадськість визнає нашу новостворену республіку, і у Сільванії не залишається іншого вибору, крім припинення військових дій. Народ переміг. Ми відстояли свою волю!

У 1994 році Норманська Республіка стає повноправним членом ООН.

7 травня 1997 року о 4-ій годині ранку ВПС Сільванії наносять бомбові удари по прикордонних заставах на півдні нашої країни. Зранку танкові і моторизовані дивізії Сільванської армії переходять кордон Норманії і захоплюють місто Ендом.

Протягом двох тижнів тривали кровопролитні бої. Нашій армії, незважаючи на кількісну перевагу сільванців, вдається відкинути ворога на 15 км і відновити контроль над Ендомом, але подальше просування нашої армії було зупинено у зв'язку із величезними втратами. На жаль, південна область Гарум, де, за даними незалежних експертів, зосереджені поклади нафти, що перевершують навіть запаси ОАЕ, була втрачена.

Але боротьба не була завершена. На території Норманії була створена організація «Шлях Свободи», метою якої було повернення Норманії, окупованої Сільванією області Гарум, і звільнення місцевого народу від гніту короля. У тренувальних таборах «ШС», готувалися диверсанти, які на окупованій території створювали партизанські загони.

За рік своєї діяльності партизани змогли знищити більш ніж три тисячі солдат і офіцерів супротивника. Були знищені сотні транспортів, на яких окупанти хотіли вивезти цінні ресурси. Постійно проводилися диверсії на будівництві нафтопроводу, по якому в Сільванію повинні були переганяти нафту, видобуту на захопленій території.

У 1998 році в окупованій області відбулася жахлива драма. У репресіях, які здійснювали, імовірно, кати секретної групи «А» Комітету Безпеки Королівства Сільванія, було знищено близько 60% усього населення, включаючи жінок і дітей. Розстрілювали всіх, хто викликав підозру. Кілька разів для повного знищення цілих сіл використовували навіть хімічну зброю.

Завдяки тому, що Сільванія добудувала нафтопровід і стала одним з основних постачальників нафти в регіоні, для КБК не було проблемою вплинути на експертів ООН, які були відправлені для з'ясування ситуацій трагедії, що сталась на захопленій території.

Незважаючи на всі спроби Міністерства Закордонних Справ Норманської Республіки звернути увагу ООН на справжні причини трагедії – успіху досягнути не вдалось через відсутність переконливих доказів.

Активісти організації «Шлях Свободи» заявили, що незважаючи на те що міжнародна громадськість не бажає допомогти захопленому народу їхньої країни, вони самостійно будуть вести боротьбу до переможного кінця. Боротьбу будь-якими доступними методами. До повного звільнення свого народу від окупантів!

«Історія становлення демократії і державної незалежності» (Вид. Азур Принт. 2001 р.)

1969 рік. На честь весілля, королю Пер'є ІІ (який вступив на престол в 1958 році) був піднесений подарунок - провінція Н’ю-Бэгшир, територія багата урановою рудою. Король Пер'є ІІ, будучи далекоглядним стратегом, усвідомлював, що майбутнє всіх війн, а саме перемога в них, стоїть за зброєю масової поразки. Саме тому Сільванія, провівши експеримент по застосуванню бактеріологічної зброї, у першу чергу застосувала його в провінції, остаточно зломивши бунтівливий настрой жителів, далі заявивши про нібито спаленілу епідемію сонного енцефаліту, що була піддана своєчасній і величезній роботі влади по локалізації та знешкодженню вірусу в регіоні.

1997 рік. Розвідка НДР уже довгий час намагалася вийти на контакт із впливовими політиками сільванської провінції Н'ю-Бегшир. Заволодіти цим районом – фактично означало переломити хід всієї війни. Але довгий час всі переговори й агітації були безрезультатні.

2008 рік. На арені з'явився начальник військового гарнізону, полковник Пауль Зіммер. Будучи уродженцем з північних регіонів старої Сільванії, він розділяв ідеї й погляди норманського уряду, але так само залишався вірним присязі й королю. Розвідці НДР не довелося додавати багато зусиль, що б підштовхнути полковника до правильного рішення: очолити військовий переворот у провінції. У допомогу йому був висланий елітний підрозділ норманської армії. Перші кроки перевороту були пройдені без єдиної жертви та пострілу. Населення Н'ю-Бегшира з радістю сприйняло новину. Але залишається діючий уряд на чолі з губернатором (Міхай Пуйкан). Він звертається по допомогу до командира підрозділу секретної групи «А» Комітету Безпеки Королівства Сільванія, майору Мірча Копошу, який з радістю погоджується допомогти. Стара образа на полковника давно не давала майорові спокою й такий шанс він не міг упустити. Удвох з губернатором, вони очолюють опір і зміцнюють свої сили на стратегічно важливих об'єктах, чекаючи допомоги від королівських військ. При цьому ведеться потужна агітація серед населення із закликами не піддаватися на провокаційні дії ворога й усіляко давати йому відсіч. Паулю Зіммеру нічого не залишається крім як звернутися по допомогу до населення, що розділяє погляди революції й ідеї НДР. Полковник знаходить підтримку в основному в інтелігенції й провінційного населення області.

2009 рік. Розділившись у поглядах на два табори, і не маючи можливості знайти компроміс, не залишається нічого крім як розгорнути воєнні дії на території Н'ю-Бегшира.